Цікуючись історією одягу, я дійшла висновку, що серед усіх модників, що коли-небудь існували, є особлива категорія – альфа-модники. До них я відношу насамперед денді.
Дослідник чоловічої культури та моди Ольга Вайнштейн, яка про дендизм знає все, дає таке визначення:
Денді (переклад англ. dandy – чепурунок, франт) – це лідер моди, людина, яка має своє бачення елегантності, має свою естетичну програму і може нав’язати цю програму натовпу.
Особистість денді
Має всі ознаки невпевненості у собі, характерної для епохи романтизму.
Компенсація цієї невпевненості відбувалася шляхом зневаги до загальноприйнятих норм та соціальних очікувань.
Крайній індивідуалізм був засобом піднятись над буденністю натовпу. А холодне усунення від оточуючих виникало через страх бути не зрозумілими ними.
Саме слабкість і інфантильність романтика потребували будь-яких “не”:
- не бути смішним,
- бути не таким, як усі,
- не дивуватися, не захоплюватися, і не видавати своїх почуттів,
- не втрачати рівноваги та не сперечатися.
Р. Шатобріан відзначав, що денді явив світові обличчя страждальця з нальотом байдужості, з поглядом, сповненим фатальності і глибокодумності, з губами, викривленими від зневаги до людського роду, з серцем, що знемагає від нудьги і туги через незбагненне всього сущого.
Денді відчував внутрішню потребу проходити непоміченим крізь натовп.
Отже, його костюм повинен був відповідати принципу, сформульованому Бальзаком: “Якщо ваш одяг привертає увагу оточуючих – ви одягнені погано”.
Тому жодної зайвої деталі, ніякого “сюр”, все просто, непомітно, дещо недбало, але завжди елегантно та дорого – ось що було принциповим.
Він міг провести кілька годин перед дзеркалом, домагаючись, щоб одяг відповідав місцю та часу.
Дендизм
Філософія дендизму (кінець XVIII – XIX ст.) стала символом найвищої елегантності чоловічого костюма.
Дань цій філософії віддали Байрон, Діккенс, Теккерей, Бальзак, Стендаль, Чаадаєв та інші.
Некоронованим королем дендизму визнано Джорджа Браяна Браммела, який завдяки зусиллям свого неродовитого батька отримав блискучу освіту в одному з кращих коледжів Англії.
Під час огляду свого полку він упав з коня і травмував ніс. На цьому його кар’єра військового закінчилася, але його було прийнято у відомий клубі Брукс, де він прославився як щасливий гравець у карти.
Красавчик Браммел
Але світське суспільство Браммел цікавив насамперед як неперевершений законодавець моди, який популяризував довгі панталони, нові форми жилетів та краваток.
Навіть принц Уельський заплатив йому 100 фунтів стерлінгів, щоб, як усі “світські леви”, мати чергову нову форму (викрійку) ранкового халату, введеного Браммелом.
І хоча гра в карти зрештою розорила його, саме Браммелу ми завдячуємо створенням ідеального чоловічого силуету епохи романтизму – браммеловського торсу.
Саме з його ім’ям пов’язаний принцип мінімалізму в чоловічому костюмі, естетика “помітної непомітності”.
Це те, що історики костюма називають “велика чоловіча відмова”, тобто відмову від декоративності, надмірності, які були в чоловічому костюмі XVIII століття.
Браммел намагався перевиховувати принца Уельського, який саме відрізнявся вульгарною звичкою носити діамантові пряжки, костюми з розкішних матеріалів, пришивати блискітки на капелюхи.
І це виглядало як справжня революція у чоловічому костюмі.
Головне відкриття Браммела: вечірній костюм – це просто чорний фрак, який пригнаний точно по фігурі, і нічого більше.
Браммел стає лідером моди, його починають наслідувати, його думкою починають цікавитися, його смак починає поширюватися далі.
Якщо на початку XIX століття ніхто не одягався так, як Браммел, то вже в 1810-ті роки у нього з’явилося чимало послідовників, а в 1830-1840-і роки та модель костюма, яку запропонував Браммел – чорний фрак та вузькі панталони, – була вже у масовому виробництві.
Чи схожі денді на нинішніх метросексуалів*?
Ольга Вайнштейн стверджує, що ні.
Метросексуал – не лідер моди, а навпаки, її жертва.
Людина, яка прислухається до реклами та вміє робити досить професійні споживчі вибори.
Він – втілення конформістської більшості.
Дендизм – це культура меншин, справжні денді – маргінали, одинаки.
Послідовники у них з’являються потім, пізніше.
Справжній денді нутром відчував, коли потрібні синій сюртук із мідними гудзиками, штани з оленячої шкіри та жокейські чоботи.
А коли – оксамитовий фрак гранатового кольору на підкладці з білого атласу, кашемірові панталони та лаковані туфлі.
Він міг мити чоботи французьким шампанським для досягнення особливо ефектного блиску. Він пропонував своєму лакею походити по будинку в щойно пошитому дорогому фраку, щоб позбутися неприродності нових форм, створити враження “поношеності”.
Його рукавички були натягнуті так, що крізь шкіру проступали кінчики нігтів, проте турботу про сукню денді вважав за долю провінціалів.
Такий підхід до костюма вимагав чималого гардеробу. Історики свідчать, що для того, щоб переодягатися кілька разів на день, тижневий запас нарядів становив:
- 20 сорочок,
- 24 хустки,
- 10 панталонів,
- 30 шийних хусток,
- дюжину жилетів та шкарпеток.
Все – досконалого крою, який забезпечував бездоганність одягу та можливість почуватися в ньому, як у своїй другій шкірі.
Загалом можна сказати, що денді точно відбив двоїстість романтичного світогляду того часу:
З одного боку, слабкість і вразливість індивіда, які потребували опори та компенсації ззовні.
З іншого, – внутрішня сила та незворушність, запорукою яких було мистецтво володіти собою.
Ваша Мілена Апт, Libelle